Коротка історія Ibanez

Пройшовши тернистий шлях від виробництва бюджетних копій американських інструментів до створення революційних гітар для зірок — компанія Ibanez у XXI столітті переможно очолила японське вторгнення на американський гітарний ринок. Давайте подивимося назад і спробуємо зрозуміти, як це могло статися. І ось вам для початку три історичні факти:

• Нагоя (Японія). На рубежі XX століття один скромний, але проникливий власник книгарні розширив свій сімейний бізнес і почав поряд зі звичайними книгами продавати підручники нотної грамоти, органи з ножним приводом і струнні інструменти. Згодом це призвело до того, що він створив цілу імперію з виробництва музичних інструментів.
• Карл-плейс (Лонг-Айленд, США). Саме тут протягом середини 70-х років два соціальних відщепенці змагалися в швидкісній грі на гітарі з такою силою, майстерністю та беззавітною любов’ю до фізичного взаємодії з музикою, що їхня пристрасть стала символом постмодернової гітарної музики по всьому світу.
• Бейкерсфілд (Каліфорнія, США). На початку 90-х років тут два молодих варвари спустили струни на своїх семиструнних гітарах до отримання зовсім жахливого рику, встановивши нові гітарні стандарти для музики, яку згодом назвуть «ню-метал».

Що ж спільного між цими, здавалося б, абсолютно різними історіями? Що спільного мають колоси сучасної гітарної музики Джо Сатріані та Стів Вай, маніяки ню-металу з гурту Korn Джеймс «Манки» Шаффер і Браян «Хед» Велч із маловідомим японським власником магазину на ім’я Мацухіро Хошіно, який жив у XIX столітті?

Насправді спільного в них досить багато. Кожен із них підходив до своєї справи як провидець, розсуваючи рамки звичайного для досягнення видатних цілей. Більше того, їхні імена назавжди пов’язані з розвитком і успіхом Ibanez Guitars — інтернаціонального гіганта індустрії музичних інструментів, що існує вже сімдесят років. Почавши з виробництва бюджетних копій американських гітар, ця компанія сама стала законодавцем моди, вдосконалюючи технологію виготовлення гітар і завоювавши увагу музикантів, які раніше віддавали перевагу класичним американським гітарам, наприклад, Джо Сатріані. «Раніше я був переконаним шанувальником старих гітар», — визнається Сатріані, чия ультрасучасна іменна серія JS нині входить до лінійки електрогітар Ibanez.

«Я переїхав до Сан-Франциско і спробував розпочати кар’єру професійного музиканта, яка, на мій подив, не протрималася й тижня. Тому я влаштувався продавцем у гітарний магазин, де вперше ближче познайомився з цими чудовими старими моделями. В один день це міг бути Strat 54-го року, в інший — Strat 55-го або Les Paul 59-го. Пограти на будь-якій із них було схоже на розгадування частини загадки чи якоїсь великої таємниці».

Якби він міг перенестися назад у часі, Сатріані, можливо, знайшов би споріднену душу в Мацухіро Хошіно, який наприкінці XIX століття відкрив сімейну книгарню в японському місті Нагоя. Складні задачі та ігри на розгадування були Хошіно також до душі. Вражений тим, скільки нових і різноманітних способів витратити гроші знаходять його покупці, Хошіно поставив собі питання в дусі східної химерної економіки: А що, якщо в книгарні торгувати гітарами? Чи намагався Хошіно потрапити на вістря культурного духу часу, чи просто сподівався трохи підзаробити йен — це сміливе доповнення до його бізнесу не було позбавлене підстав.

Музична революція в Японії розпочалася саме на рубежі століть із приїздом мандолінного оркестру. Вона була в розпалі в 1921 році, коли гітарист і композитор Морішіге Такеї представив японським слухачам свою концепцію гітари як сольного інструмента в класичній музиці. До часу, коли Андре Сеговія зіграв турне в Японії в 1929 році, ринок гітар досяг критичної позначки. Мацухіро Хошіно почав експортувати гітари Salvador Ibanez з Іспанії, і книгарня Хошіно була перейменована на «Hoshino Musical Instrument Company».

Гітари Salvador Ibanez були простими, але красивими інструментами, розробленими для використання з металевими струнами або струнами з кишок. Вони миттєво завоювали успіх у японців, які розбиралися в музиці та шукали нові захоплення, і до 1935 року попит на гітари перевищив виробничі можливості фабрики Salvador Ibanez.

У відповідь на це компанія «Hoshino Musical Instrument Company», тепер очолювана Йошітаро Хошіно, сином Мацухіро, почала самостійно виробляти інструменти. На першій фабриці Хошіно, розташованій у районі Ясуда Дорі, Сьова-ку, м. Нагоя, працювали тридцять майстрів, які ретельно збирали перші гітари під назвою «Ibanez». До кінця десятиліття компанія постачала невеликі партії інструментів на експорт до Кореї, Північно-Східного Китаю, Росії, південноазіатських острівних держав, а також до США.

Однак успіх тривав недовго. Друга світова війна практично знищила фабрику Хошіно, коли уряд призупинив виробництво всіх товарів не першої необхідності. Йошітаро довелося виробляти іншу продукцію, зокрема дерев’яні ручки для мішків. Хошіно, у якого четверо синів пішли на фронт, прийняв тяжке для себе рішення закрити сімейний бізнес. Під час бомбардування в березні 1944 року фабрика в Сьова-ку була зруйнована дощенту. Хоча так сталося, що Йошітаро втратив усе, йому неймовірно пощастило в тому, що всі четверо його синів повернулися додому неушкодженими, і в 1948 році він зробив те, що робить кожен вдалий підприємець, коли стикається з поразкою — він почав усе спочатку.

«Історія компанії Ibanez, по суті, є історією особистих перемог сім’ї Хошіно», — каже юрист-консультант Рональд С. Бінсток, який був радником компанії з правових питань у США в середині 80-х. — «Якщо ви коли-небудь бачили фотографії руїн, що залишилися після бомбардувань Другої світової війни, ви зрозумієте, що руйнування були величезними. Більшість людей, якби їм вдалося вижити, ніколи не змогли б піднятися на ноги, як це зробив Хошіно. Фактично, сім’я повністю відновила компанію і зробила так, що сьогодні її вважають однією з найуспішніших історій того часу».

Серед невеликої кількості речей, що не були знищені в роки війни, був список контактів зарубіжних замовників Хошіно. Це дало йому перевагу перед конкурентами, і компанія почала процвітати. Одним із перших успішних кроків налагодження експорту до США стала поставка партії гітарних медіаторів. У той час, коли більшість медіаторів лише імітували черепаший панцир, медіатори, поставлені Хошіно, були зроблені з натурального матеріалу (тобто панцира черепахи), завдяки чому вони стали дуже популярними. Попит на медіатори дозволив компанії заробити достатньо коштів, щоб знову зосередитися на випуску струнних інструментів.

«Протягом початку 80-х років попит на певні типи гітар змінювався», — згадує Сатріані. — «Працюючи в гітарному магазині, я міг бачити все це зсередини». Старі гітари розкупалися миттєво; до нас часто приходили японці й купували інструменти за кілька тисяч доларів сотнями. Водночас ми отримували багато японських копій американських моделей. Ставлення до японських гітар було таким, що вони були досить доступними, але багато з них дійсно були не дуже хорошої якості. Але деякі екземпляри були цілком непоганими, і здавалося, що деякі японські виробники вкладають багато праці в свої інструменти, у певних випадках піднімаючи планку якості, і це було чудово».

Ера «копій», особливо японських моделей, що заполонили США, розпочалася в середині 60-х років. Подібно до інших японських виробників гітар, Хошіно відреагував на вплив The Beatles та настання ери рок-н-ролу випуском серії електрогітар. Компанія Hoshino, очолювана після смерті Йошітаро в 1963 році його синами Ріохеї, Джампеї, Масао та Йошіхіро, почала виробляти погані копії американських моделей. Невдовзі, однак, компанія вже виробляла високоякісні репліки гітар, які в деяких випадках уже не вироблялися.

Не знадобилося багато часу, щоб покупці помітили, що якість багатьох із цих копій перевершує якість оригіналів. Зокрема, це помітив Гаррі Розенблум. Окрім володіння неймовірно популярним магазином музичних інструментів під назвою «Medley Music», розташованим у передмісті Філадельфії, Розенблум придбав деревообробну фабрику й почав виробляти гітари. Його компанія, названа «Elger», випускала гітари ручної роботи тисячами. У 1970 році під впливом ринкового попиту Розенблум почав імпортувати японські гітари, більшість із яких були зроблені на фабриці Hoshino.

Розенблум перебував під таким враженням від Хошіно, а Хошіно від Розенблума, що незабаром відбулися переговори про співпрацю. Розенблум, який мав певні знання про виробництво, дистрибуцію та продаж гітар, дав представникам компанії Hoshino вражаючу пораду щодо того, як завоювати американський ринок: робити гітари краще. На думку Розенблума, люди готові заплатити кілька зайвих доларів за дійсно чудовий інструмент, який був би правильно налаштований і придатний до використання «прямо з коробки».

Для представників компанії Hoshino слова Розенблума стали мандатом, причому таким, що надавав їм свободу. Ті дні, коли слова «Зроблено в Японії» означали низьку ціну, але ніяк не якість, канули в Лету. «Усвідомлення цього й зіграло вирішальну роль», — підтверджує Бінсток. — «Протягом довгих років японським виробникам наказувалося знижувати ціни, але ніхто ніколи не казав їм: «Зробіть найкращу мишоловку». Сьогодні це звучить так просто, але тоді таке твердження вважали досить радикальним».

Компанія Hoshino почала виробляти найкращі гітари, які витримували негативний вплив зміни клімату та подорожей і які поєднували найвищу якість і придатність до гри, будучи витягнутими «прямо з коробки». Неймовірно, але компанія змогла втілити все це в життя, зберігаючи при цьому низькі ціни. Розенблум був натхненний успіхом, і 1 вересня 1972 року компанія Elger стала ексклюзивним дистриб’ютором гітар Ibanez у США.

Однак саме в цей момент уся історія компаній Hoshino/Ibanez/Elger сповільнює свій розвиток. У компанію приходили багато дуже талановитих і далекоглядних управлінців, але жоден із них не зіграв вирішальної ролі в успіху гітар Ibanez до приходу Джеффа Хассельбергера.

Іконоборець і рекламний агент, Хассельбергер також активно цікавився розробкою, маркетингом, рекламою та стосунками з артистами, і він був одержимий ідеєю змусити впливових музикантів грати на гітарах Ibanez. Його присутність за лаштунками в концертних залах Філадельфії «Civic Center» і «Spectrum» була настільки незмінною та постійною, що його пропускали всюди без перевірки перепустки.

Наполегливість Хассельбергера була винагороджена: Стів Міллер, один із найвідоміших концертних артистів у сімдесятих, з’явився на обкладинці каталогу Ibanez 1977 року, тримаючи в руках свою власну модель Ibanez 2622 Artist. Іншими головними ендорсерами були Пол Стенлі, Ренді Скреггз, Карл Перкінс, Куб Кода та Джеррі Гарсія зі своїм товаришем по гурту Grateful Dead Бобом Уїром.

Будучи рокером у душі, Хассельбергер, тим не менш, звернув свою увагу й на артистів інших жанрів. У Джорджа Бенсона він побачив гітариста, що володіє неперевершеним смаком і майстерністю. Бенсон, чий вплив поширювався на світ року, джазу та попу, дуже вимогливо ставився до своїх гітар, і в Джеффі Хассельбергері він знайшов людину, яка прислухається до його ідей. Бенсон дістав аркуш паперу й намалював гітару, яка й стала його іменною моделлю GB10. Ця гітара мала корпус з одним вирізом, зроблений із клена та ялини, два «плаваючих» звукознімачі та спеціальний двоступеневий струнотримач, який Бенсон міг підлаштовувати під час виступу. Більше того, постійно гастролюючий гітарист вказав, що корпус гітари має бути шириною 14,5 дюйма, щоб він міг класти інструмент на багажну полицю в салоні літака.

У той час, як Ibanez почали приділяти увагу інструментам оригінального дизайну, основним хлібом компанії все ж залишалася неймовірно популярна серія реплік. На думку Хассельбергера, однак, було недостатньо просто робити «точні копії» американських моделей; гітари Ibanez мали привернути покупців тим, що «вони були добре зроблені й не були повністю «зодрані» з оригіналів. Якщо ви пропонуєте людям щось більше, ніж просто точну копію, їм це сподобається».

Компанії Gibson це не сподобалося. Поважний виробник гітар був не в захваті від практично точних копій своїх прославлених моделей Flying V, SG і Les Paul від Ibanez, і 28 червня 1977 року компанія Gibson офіційно подала позов проти компанії Elger.

«Цей позов Gibson багато в чому допоміг Ibanez», — каже Пол Спехт, нинішній директор зі зв’язків із громадськістю компанії Ibanez. — «Зосередивши так багато уваги на якості гітар Ibanez, Gibson створила нам своєрідну мимовільну рекламу». Кіт був витягнутий із мішка, і люди зрозуміли, які хороші гітари Ibanez, а також зрозуміли торговці на виставці NAMM, а до того часу ми були на шляху до того, щоб повністю перейти на виробництво гітар оригінального дизайну. Чи дало це судове справу підтримку для Ibanez? Звісно. Але в будь-якому разі наш план уже діяв».

Передбачити майбутнє мистецтва й комерції було б нелегкою справою навіть для завзятого сперечальника, і компанія Hoshino U.S.A. (нова назва з вересня 1981 року) також припустилася низки промахів: «Цифрова революція», з гордістю проголошена в 1984 році, закінчилася вже до 1985 року, і це стає зрозуміло будь-кому, варто лише поглянути на рекламу MIDI-гітари Ibanez (на якій, зокрема, були фото Едді Мартінеза та Стіва Хоу з гурту Yes).

«MIDI-гітара…» — зітхає Білл Рейм, нинішній президент компанії Hoshino U.S.A. «Так, це була не така вже й нова ідея, хоча в той час здавалося інакше». Рейм, барабанщик із яскравою зовнішністю, був помічником Джеффа Хассельбергера до 1982 року, коли Хассельбергер покинув компанію, щоб відкрити власне рекламне агентство. Рейм брав участь у численних рекламних акціях і модифікаціях інструментів. «Більшу частину часу справи йшли досить гладко», — каже Рейм, — «Але ми зіткнулися й із деякими складнощами. Японці мають тенденцію сильніше прагнути до консервативності, ніж ми, і це зрозуміло — це ж їхні гроші. Але я вважаю, що нам необхідно було створювати власне обличчя, яке б не було пов’язане з виробництвом копій, а для них це був справжній переворот. Це було весело, ми проводили ніби секретну операцію. Дизайнер Річ Ласнер і майстер із прототипів Мейс Бейлі працювали над формами та дизайном, потім приходив я й казав: «Х-м-м-м… виглядає непогано, але як щодо зробити корпус ось таким? Або як трохи згладити ось тут?» Їхні обличчя починали тремтіти, бо вони думали про те, що скажуть про все це японці, але їх це все ж захоплювало. Гарний був час».

Найпомітнішою з усіх змін, внесених Реймом, стала доопрацювання тремоло на моделі Roadstar. Оригінальна тремоло-система моделі Hard Rocker була замінена на тремоло Edge, витіснене, у свою чергу, знаменитою системою Floyd Rose. Завдяки всім цим змінам модель Roadstar стала однією з перших «шреддерських» гітар, що отримали загальне визнання. «У той момент це було питанням життєвої важливості, щоб японські гітари мали всі найкращі характеристики американських гітар», — пояснює адвокат Бінсток. — «Головним чином це стосувалося можливості глибоко знижувати стрій натисканням важеля. Якщо ти не міг цього зробити на своїй гітарі — вибачте, ти був поза грою. Коли вийшла модель Roadstar, оснащена тремоло Floyd Rose, не кажучи вже про звукознімачі DiMarzio, молоді «хеві-металічні» гітаристи приходили в музичний магазин і точно знали, чого вони хочуть».

І все ж однієї складової все ще бракувало в успішній історії компанії Ibanez — обличчя. У 1986 році Рейм побесідував із новими працівниками компанії Річем Ласнером, Джимом Донахью та Мейсом Бейлі на тему того, який гітарист міг би піднести Ibanez на саму вершину ринку музичних інструментів. «Рішення було одностайним», — згадує Рейм. — «Як тільки прозвучало ім’я Стіва Вая, ми припинили свої пошуки. Тепер нам потрібно було його здобути».

Здобути його або хоча б отримати до нього доступ було нелегкою справою — для Вая сама ідея бути ендорсером якихось гітар звучала як прокляття. Цей гітарист уже став легендою в колі серйозних музикантів, коли Девід Лі Рот запросив його приєднатися до гурту — ця честь, надана Стіву, піднесла його статус до рівня гітариста, який до цього грав із Девідом — Едді Ван Халена.

«У ту саму мить, як я вперше вийшов на сцену з Ротом, усі почали мене возвеличувати», — каже Вай. «І я розумію чому — адже я був, по суті, людиною, що йшла слідами Едді. Я також поставився до цієї ролі надзвичайно серйозно, але був дуже вимогливим до гітари, на якій граю. Я вважав, що ніхто не зможе зробити того, що мені потрібно».

Вай намагався зробити гітару, що відповідає всім його вимогам, самостійно. «У мене був корпус від цього огидного зеленого Charvel, розбитого мною. Я змінив глибину вирізів, щоб корпус з’єднувався з грифом на 17-му ладі. У мене великі руки, що ще я можу сказати? Також я поставив інше тремоло. Мені не подобалося грати зі звичайним тремоло, я завжди думав: «Ну чому всі натисканням важеля опускають стрій? Я хочу навпаки — підтягувати струни!» І Стів Вай самостійно перетворив це зелене чудовисько на гітару, яка більш-менш відповідала його цілям. «Вона була хороша остільки, оскільки я не міг знайти іншої гітари, що мене влаштовувала».

Кожен виробник гітар, включно з Ibanez, присилав Ваю гітари на пробу, але нічого йому не сподобалося. «У підсумку я сам написав специфікацію й сказав їм, що якщо вони зможуть зробити таку гітару, як тут написано, тоді, можливо, у нас буде про що поговорити. Я не хотів виставляти себе таким упертим, просто якимось чином хотів від усіх відчепитися. Я не вірив ні на мить, що хтось зможе зробити те, про що я просив».

Компанія Ibanez не лише повністю й буквально виконала вимоги Вая, а й зробила це протягом трьох тижнів. У результаті вийшла модифікована модель Maxxas із серії Ibanez Ultrathin, що згодом стала популярною моделлю Saber або просто «S». Новий інструмент мав гриф із 24 ладами, два хамбакери DiMarzio та один сингл, виріз у корпусі під струнодержателем і — відповідно до головної вимоги Вая — замовне тремоло Floyd Rose, що дозволяло підтягувати струни завдяки унікальному вирізу у формі «кігтів лева».

Найяскравішою рисою було покриття отруйно-зеленого з рожевим кольору, що імітувало лусочки змії, зроблене спеціально, щоб привернути увагу Вая. Нову гітару поклали під різдвяну ялинку Вая (в цьому допомогла його мама), і вона непогано виглядала на тлі святкового оздоблення кімнати. Коли Стів узяв гітару й почав грати, його серце здригнулося. «Я був вражений», — каже він, сміючись. — «Кожна компанія присылала мені свої стандартні моделі з невеликими змінами, і тільки Ibanez прочитали мої думки й побачили, що я хочу. Я не міг цьому повірити».

Ендорсмент Вая тримався в секреті до виставки NAMM 1987 року, що проходила в Чикаго. Потім обидві сторони зробили спільну заяву, знявши покривало з нової гітари Стіва Вая, названої JEM.

«У JEM дійсно є щось від дива», — каже Вай. — «Я хотів створити щось більше й значуще більше для мене. Цим стала гітара JEM. Працюючи з Річем Ласнером і Біллом Реймом, я зміг звільнити всю свою творчу енергію. Гітара була виготовлена з липи, чого не робив ніхто. До того ж там була зроблена вибірка під тремоло, був п’ятипозиційний перемикач звукознімачів, 24 лади, зелений квітковий візерунок і, звісно ж, «ручка»».

Так, знаменита «ручка». Дивуєшся при думці про те, про які раніше недосяжні музичні висоти розмірковував Вай, пропонуючи зробити гітару, яка б мала власну ручку. «Насправді це повністю в моєму дусі», — сміється Стів. — «Іноді я роблю дивні речі. Я подумав: «А чому б і ні?» Хоча це досить практично. Це зручно — мати можливість розмахувати гітарою над головою під час концерту, тримаючи її за ручку. Кому б цього не хотілося?»

Рейм однозначно відгукується про внесок Вая та його значущість для Ibanez: «Він зробив нас відомими. Внесок Стіва в розвиток Ibanez, що розпочався з моделі JEM і триває всі ці роки з його семиструнними моделями серії RG, мав на нас величезний вплив, він нас надихає й спонукає до дії. Ви навіть приблизно не уявляєте, як сильно його поважають у правлінні компанії. Моделі JEM і RG є творами мистецтва, і вони могли виникнути лише в мозку Стіва Вая».

То який же мозок міг замислити додати сьому струну до гітари й із якою метою? Вай душевно над цим посміявся, але не дав прямої відповіді: «Це питання з серії: «Чому в людини дві руки? Чому дві ноги?» Хто сказав, що в гітари не може бути вісім струн чи чотирнадцять? Мені подобається звучання семи струн, але мені з рівним успіхом могло б сподобатися звучання трьох. Можливо, я просто не люблю парних чисел».

Протягом того ж року, що Стів Вай уклав контракт з Ibanez, Джо Сатріані також відвідав офіс компанії Hoshino U.S.A. в Бенсалемі. «Я мушу визнати, спочатку я був налаштований скептично», — каже Сатріані. — «Але щойно я поїхав у тур на підтримку свого альбому 1987 року «Surfing with the Alien», я зрозумів, що не можу брати свої дорогі старі гітари на гастролі. Хороша сторона успіху полягає в тому, що люди пропонують тобі речі безкоштовно — звісно, вони всі потім кудись зникають, коли ти перебуваєш у забутті. Але щойно я погравав на тому, що мені запропонувала компанія Ibanez, я вирішив: добре, я можу грати на будь-яких гітарах, що мені дарують, але я хочу грати на цих гітарах».

Як і Вай, Сатріані отримав ключі від кондитерської крамниці. За всі роки його іменна модель гітари зазнала значних змін; спочатку це був модифікований корпус від моделі Radius, який згодом перетворився на повністю чорний JS1BK (відомий також під назвою «Black Dog», «Чорний Пес»), у хромований JS2 (який, попри численні спроби досягти ідеального сріблястого покриття, був випущений лише невеликою передсерійною партією), у моделі JS3-JS5 із їхніми шаленими розфарбуваннями, а також у гітару з прозорого акрилу JS2K «Crystal Planet», зроблену до Міленіуму. «Вона не лише виглядає неймовірно круто», — каже Сатріані, — «Вона також має своє неповторне звучання. Сустейн на ній також хороший і, мабуть, навіть кращий, ніж на будь-якому інструменті з дерев’яним корпусом, на якому я грав».

Успіх Ibanez зростав неймовірними темпами, але на початку 90-х років компанія зіткнулася з силою, яка на деякий час знизила популярність її інструментів: це була сіетлська хвиля гранджу. Раптово («мені здається, це сталося буквально за одну ніч, з понеділка на вівторок», — жартує Сатріані) усе, що було пов’язане зі шредом і металом, включно зі штанами зі «спандексу», гривами волосся, гітарами гострих форм і членством у Гітарному інституті технології (G.I.T.), стало неприйнятним для нового класу рокерів у фланелевих сорочках, серед яких були Alice in Chains, Soundgarden і Nirvana. «Не те щоб ми припинили продажі», — каже Рейм. — «Ми топталися на місці в еру гранджу, але ніколи не зазнавали фінансових збитків. Однак я б і не сказав, що гурт Nirvana нам чимось допоміг».

Застій це був чи не застій, але безліч семиструнних моделей серії RG припали пилом у магазинах під час розквіту гранджу й, отже, альтернативного року. Але щойно цей рух зійшов нанівець, нова різновид металу, що поєднувала реп і гітарну атаку грайндкору, прийшла йому на зміну, очолювана звуком семиструнних гітар, перестроєних у низький стрій. Жоден гурт не характеризує цей рух так яскраво, як «ця молода група з Оранж-Кантрі на ім’я Korn», — каже Рейм. — «Господи, благослови їхні душі».

Оригінальне звучання Korn значною мірою завдячує «хуліганському» голосу вокаліста Джонатана Девіса та гітарній роботі Джеймса «Манки» Шафера й Браяна «Хеда» Велча. Прорватися крізь рев Девіса з шестиструнною гітарою виявилося досить складним завданням, але коли Манки та Хед відкрили для себе модель RG із нижньою струною «сі» (яку вони перебудовували в шалено низький стрій «ля»), вони зрозуміли, що це та гітара, яка має бути в них.

«Нижня додаткова струна відкрила для нас величезну купу нових можливостей», — пояснює Манки. — «Ми завжди хотіли отримати це важке агресивне звучання перестроєної нижче гітари, не звучачи при цьому як дэт-металічні гурти на кшталт Carcass. Щойно я побачив семиструнну гітару Ibanez, я зрозумів, що мені потрібно її здобути».

Хед, який залишив Korn після того, як прийняв християнство в 2005 році, оцінює значення RG ще вище: «Музики Korn просто не було б без семиструнної гітари RG», — каже він. — «Ми грали на точно таких самих гітарах, як і всі, і звучали точно так само, як і всі інші. Так нудно. Нам хотілося мати найкрутіший звук у світі, але ми не знали, як його досягти. Уся різниця полягає в цій струні «сі». Раптом наша музика стала сповненою люті й невдоволення».

На жаль, щойно вони знайшли RG, Манкі та Хеду довелося почекати з покупкою, доки вони не змогли дозволити собі заплатити за неї суму, вказану на ціннику й таку, що перевищувала 1000 $. «Чорт, мені навіть довелося розвозити піцу, щоб платити за оренду квартири», — каже Хед. «Ми навіть подумували про те, щоб їх украсти; слава Богу, що ми не пішли на це. І повірте мені, у той час ці гітари не скуповували пачками. Але ми хотіли мати ці гітари й рахували кожну копійку, поки не змогли їх купити».

Коли прийшов успіх, який неминуче всіх псує, Хед і Манки змогли отримувати гітари від компанії безкоштовно. «Від періоду, коли в нас не було жодної гітари, ми дійшли до надто великої кількості гітар», — сміється Хед. — «Що ж, так працює музичний бізнес». Через кілька років компанія Ibanez пішла далі й, із благословення Вая, представила іменну модель Korn K7, засновану на серії RG. «Серед усіх нових гуртів, що виникли за останні десять років», — каже Рейм, — «Korn справили найбільший вплив на молодь, яка вчиться грати на гітарі. Ці хлопці створили нову мову, новий спосіб спілкування. І якщо це заважає вашим сусідам — тим краще. Саме для цього ми всі тут і зібралися».

Рейм тримає язик за зубами, коли йдеться про плани Ibanez на майбутнє, але він оптимістично налаштований щодо напрямку розвитку компанії. «Ми ще не створили досконалу гітару. Я знаю, що це звучить дивно, але врахуйте ось що: усі інші виробники гітар зробили свої останні великі гітари 40 чи 50 років тому, і кожен із них досі намагається повторити свій успіх. Ми не обтяжені цим консервативним мисленням. Музика змінюється, і ми змінюємося разом із нею; ми надихаємо музикантів, а вони надихають нас. Так жити набагато веселіше».

Переглядів: 18291